Час невблаганний, як і
закони, написані не людиною, а природою.
Час та ці закони забирають від нас людей,
хоча це здається несправедливим і
невчасним. Але хіба може тут щось
заперечити людина? Ось ще одне підтвердження
цим словам. 12 вересня пішов від нас
Анатолій Станіславович Надольський -
журналіст, редактор часопису, людина,
чиє слово поважали журналісти і керівники
різних ЗМІ Олександрії, без рівняння
на ранг та звання. Ми стали бідніші на
людину, яку ми знали як відповідального
громадянина, чудового ерудита і майстра
журналістики.
Складно повірити у те,
що разом з нами немає Анатолія
Станіславовича. І автору рядків теж у
це складно повірити. Завжди сподіваєшся
на диво, яке може перемогти найсильнішу
хворобу. Адже в цьому разі диво було
варте того. Але так не сталось. І тривожна,
звістка, яка пролунала по телефону
змусила одразу пригадати ті миттєвості
життя, які були проведені із Анатолієм
Станіславовичем. І про них треба говорити.
Бо час справді не має жалю і втікає від
нас із швидкістю світла.
Одні з перших публікацій
автора рядків були саме у газеті,
редактором якої був Анатолій Надольський
- газеті «Сільський вісник». Це були
невеличкі замітки. Але були ще і тривалі
бесіди про журналістику. Скільки ж
«перепадало» мені, коли я почав працювати
редактором газети «Городской курьер»!
Але всі ці зауваження робились зважено
і тактовно. Тоді я, мабуть, зрозумів,
наскільки треба обережно порівнювати
власні бажання і власні знання. Хоча за
плечима були вже керівні посади на
телебаченні. Але газета – це є газета.
Тут все немов вдруковується у вічність.
«То что написано пером - не вирубишь
топором!» Та про це я замислюся пізніше.
А тоді, я, ще зовсім
недосвідчений початківець тільки
починав спілкування зі світом газетної
журналістики. Як зараз пам’ятаю великий,
(тоді мені здавалось просто величезний)
кабінет із безкінечним столом редактора
«Сільського вісника». Завжди ввімкнене
проводове радіо із трансляціями засідань
Верховної Ради. Поруч у Анатолія
Станіславовича незмінна попільничка
із запаленою сигаретою. І, звісно, газети.
Це були окремі номери, підшивки, вирізки.
Це був справжній газетний світ. Тоді ще
технології, як кажуть, тільки крокували
у бік Олександрії і редактор та журналісти
редагували матеріал на так званих
гранках: відбитках окремих частин
газети.
Пам’ятаю, як збирались
ці матеріали у типографії і завдяки
гранкам встигали тоді робити анонс
свіжих міських та районних новин на
місцевому телебаченні. Тоді це була
майже фантастична швидкість! Хоча
сьогодні все це сприймається іронічно.
А світ газет у
редакторському кабінеті Анатолія
Станіславовича був різноманітний. Ці
видання, ледве не з усіх куточків
Кіровоградщини, збирались, привозились,
передавались через пошту і знайомих,
постійно. Він завжди аналізував всю
роботу журналістського загалу
Кіровоградщини. Міг (бо мав на це право
і досвід) покритикувати або навпаки
похвалити за винахідливість і якість
роботи. Міг взяти собі щось на замітку
і розробляти потім це у своїй редакції
та рекомендувати колегам.
Особисто писав статті
та інтерв’ю. Не забував про те, що
редактор, який пише статті – це
професіонал, що на особистому прикладі
може і навіть мусить показувати
майстерність. Інакше як можна вимагати
якості роботи від колег?
Писав довго. Іноді
переробляв, переписував. За кращими
прикладами старої журналістської школи,
коли кожне слово, кожна інтонація
репортажу, нарису чи навіть замітки
вивірялась, відпрацьовувалась.
Звісно, складно було
висловлювати свою думку за радянської
системи управління. Та чи легко це було
зробити за часів Незалежності? Адже
змінились назви, змінились системи, та
не зникла давня, і, можливо, вічна проблема
свободи слова, проблема тиску на
журналістів та зазіхань власників на
правдиве висвітлення подій. І він,
редактор газети, намагався знайти
баланс, що дозволяв не перетворювати
видання у купу віддрукованого
бюрократичного звіту у формі газетних
шпальт, а залишав його живим виданням
про турботи простих людей, про тих, хто
живе і працює на своїй землі.
Нервова і нелегка ця
праця. Хто не знає журналістського
ремесла, не знає, що таке посада редактора,
тому складно одразу зрозуміти значення
цих слів. Та все одно – спробуйте.
Адже якщо громадяни
знайдуть шлях до журналістів та почнуть
ділитись із ними своїми бідами і спробують
разом знайти шлях їх вирішення, життя
поступово змінюватиметься.
Анатолій Станіславович
небезпідставно наголошував – критика
- це не ганьба, не обливання брудом, а
оцінка дій. Але якщо критика має підстави,
якщо вона спирається на факти, якщо
журналіст працює у правовому полі. Як
же не любить влада таку професійну
критику! Тож іноді Анатолію Станіславовичу
доводилось пояснювати, терпляче і довго
розмовляти із можновладцями, із власниками
видань. І результат цих перемовин
зазвичай був на боці мудрого журналіста.
Хоча, звісно, не завжди.
Іще одна характерна
риса - дзвінки по телефону у день
народження журналістів. Хто з
олександрійських спілчан не пам’ятає
ці вітання? Як тут не згадаєш їх, коли
ще зранку Анатолій Станіславович
бадьорим голосом вітає зі святом. І як
завжди: побажання купи гараздів, незвичні
порівняння, смаковиті алегорії і щира
українська мова! Так спілкуватись могла
людина, у якої за душею такі ж позитивні
емоції, адже це неможливо театралізувати.
Це – від душі.
Не можна не згадати про
турботу щодо молоді. Він завжди любив
допомагати тим, хто починає працювати
у журналістиці. Завжди допомагав не
тільки дружньою розмовою, але й корисною
діловою порадою. А ще уважно слідкував
за творчим шляхом та професійною зрілістю
і коли якість статей чи телерепортажів
була достатня для визнання журналіста
професіоналом своєї справи, пропонував
приєднатись до лав Національної Спілки
журналістів України. Рекомендації він
давав не кожному, хоча завжди спирався
на думку колег, залучав до спілки як
молодих журналістів, так і повертав до
спілчанського братства тих, хто вже був
на віддалі якийсь час. Налагоджувались
дружні стосунки із тим, хто не постійно
займався журналістською справою.
Ініціатива об’єднати журналістів міста
і району була саме Анатолія Станіславовича.
Її підтримав голова обласної організації
НСЖУ Юрій Сердюченко, який, до речі, був
одним із найближчих друзів Анатолія
Надольського. Тепер олександрійці мають
базу для розвитку свого журналістського
об’єднання.
Можу сказати про те, що
коли і я став до лав НСЖУ, то дещо по-іншому
почав ставитись до своєї роботи. Раніше
міг дозволити собі у рутинній газетній
справі, на якусь дрібницю не звернути
увагу. Але тепер зовсім по-іншому ставишся
як до глобальних речей, так і до тих
дрібниць, з яких складається друковане
видання. Відчуваєш обов’язок працювати
професійно, якісно. Адже ти – представник
найбільшої журналістської спільноти,
адже разом з тобою кращі «акули пера»
України. Тож не просто можеш, а мусиш
ставитись до своїх слів відповідально.
Як і до своїх вчинків та дій.
Я думаю, що аналогічні
почуття з’явились у кожного, хто
отримував посвідчення Спілки з рук
Анатолія Станіславовича та прикріпляв
значок із тим самим алегоричним гострим
пером до лацкану свого піджака. Це було
своєрідне посвячення до журналістського
«цеху», до ремесла, яке має свої вимоги
і свої переваги. Статус спілчанина –
це перед усім моральний обов’язок, адже
цей статус не має матеріальних додатків
та прикладок. Не мав їх і Анатолій
Станіславович, який пишався існуванням
у місті журналістського об’єднання. І
підкреслював – спілка – не профспілковий
колектив, не фінансовий інститут, а
творчий клуб, який має виступати за
якість роботи журналістів як тих, хто
є членом спілки, так і тих хто не входить
до її лав.
Анатолій Надольський
знав поіменно тих, хто хоч якось
відзначився на журналістській ниві
Кіровоградщини професійністю. Знав
багатьох особисто.
А ще Анатолій Станіславович
допомагав. Як міг і з огляду на свої
скромні можливості редактора видання.
Не власника, не директора, не керівника
з абсолютною владою часів Радянського
Союзу, а саме з огляду на можливості
редактора районного часопису. До речі,
якби не ідея створити олександрійську
«районку» та наполегливість у реалізації
цієї ідеї, хто знає - можливо в Олександрії
це так і не було б реалізовано і
інформаційне поле одного з найбільших
районів Кіровоградщини засівали б
випадкові публікації у міських виданнях,
а інформаційний бюлетень адміністрації
був би єдиним джерелом інформації?
Можливо, так і було б.
Однак не у випадку із А. Надольським. І
у 1991 році почалась історія нового
часопису – «Сільський вісник».
Ще один штрих до портрету.
Анатолій Станіславович ніколи не тримав
на душі зла. Він забував образи, суперечки,
в яких міг годинами доводити власну
позицію. Він завжди намагався знайти
порозуміння. Ця центристська позиція
іноді декого дратувала. А дехто відверто
говорив про те, що редактор, журналіст
відступає від якихось великих ідей, від
великої ідеології державництва! Але
насправді пошук громадського компромісу
якраз і є тим самим єдиним можливим
варіантом розвитку суспільства: як у
місті, як у регіоні, так і в державі. Чи
життя це не довело? Чи ми знову хочемо
поглинути свої долі та долі наших дітей
у безперервних громадянських протистояннях?
Коли пишу цей нарис,
намагаюсь із колегами віднайти деталі
його біографії і вкотре пересвідчуюсь
у тому, що А. Надольский був надзвичайно
скромною людиною. Його найвища
журналістська нагорода – «Золота медаль
української журналістики» практично
не фігурувала у його розповідях. А
подробиці життя А. Надольського, тим
більше те, що стосується його біографії,
Анатолієм Станіславовичем дбайливо
скорочувалось, а на особисте прохання,
взагалі викидалось із статей чи інтерв’ю.
Він не любив не тільки писати про себе,
але й робив усе можливе, щоб не писали
про нього. Я не можу сказати чому напевне,
але, судячи з усього, – це була його
позиція. Він вважав, що скромність – це
правильний шлях у житті. І не піклувався
про те, щоб з його життя і його персони
створювали якийсь образ. Він був
іронічним, трохи навіть жорсткуватим
у цій самоіронії та іронії. Але ніколи
не самозакоханим. І міг відверто
критикувати свої дії. Саме тому мені
поки що вдалось дізнатись тільки про
найважливіші подробиці життя А.
Надольського.
Знаємо, що він народився
14 січня 1948 року у селі Антонівка
Хмельницької області. Служив у армії,
працював. Але жага до знань вказала шлях
до Полтавського державного педагогічного
університету, який А.Надольський закінчив
у 1976 році. За фахом – вчитель історії
та суспільствознавства. Тривалий час
працював у районних органах влади. Потім
– професійно почав займатись журналістикою,
працювати редактором. Ось майже і все.
Одне тільки наостанок
хочу сказати у цьому, можливо, дещо
схвильованому і емоційному нарисі.
Анатолій Станіславович Надольський
був і залишається представником цілої
епохи. Ця епоха закінчилась із його
відходом у вічність. Ця сторінка життя
без нього вже не може бути продовжена.
І я впевнений, що зараз Анатолій
Станіславович сказав би: «Шановні
колеги, нам варто згуртуватись і крокувати
далі. Життя продовжується. Журналістика
- це робота розуму, совісті і щоденного
спілкування. Колеги, сумувати не варто,
а працювати - треба». І як завжди
посміхнувся б наостанок і міцно потиснув
би руку.
Віктор Голобородько,
член правління Кіровоградської обласної
та Олександрійської
територіальної організації Національної
Спілки журналістів України
Немає коментарів:
Дописати коментар