Не завжди журналісти пишуть про себе. Хоча іноді саме журналісти стають героями гучних публікацій, а іноді одними з тих, хто створює сторінки нової історії. Сьогодні, безперечно, Україна живе в історичний час, і журналісти не можуть мовчки споглядати за подіями в країні.
Про наш час і журналістів, коротенькі замітки, думки вголос, в переддень професійного свята.
Цього разу без фанфар
Цього року 6 червня – День журналіста я хотів би, щоб сприймали перед усім не як свято. Це день, коли мусимо схилити голову перед тими журналістами, хто загинув чи піддався жорстким тортурам, втратив частку свого здоров’я за те, щоб розповісти людям правду.
Цей день ми мусимо згадати і Георгія Гонгадзе, який став символом українського політичного вбивства. За що та хто вбив Георгія ніхто так досі остаточно не знає. Ми навряд це дізнаємось і ближчим часом, адже зміни політичних еліт ще не відбулось. Але за що б’ють, зневажають, намагаються принижувати і знищувати найвигадливішими способами журналістів в Україні, на Кіровоградщині, в Олександрії – ми знаємо. Тепер маски знято – той, хто побудував собі «рай» на землі за допомогою кривавих статків, відчинив скриньку Пандори і пожинає плоди жорстокості.
Робить це зі смаком, так, щоб це виглядало мотивовано і навіть, вибачте, красиво. Бо треба ж замилити очі тим, у кого заховані чималі незаконні статки вбивць. А знищують і нівечать життя перед усім українцям з власною точкою зору. Серед них в свою чергу чимало тих, хто є журналістом – людиною, що пише, знімає, аналізує і головне – не втрачає голову від всього жаху і нелюдської болі, що нині несе в своєму серці Україна. Журналісти не через природну черствість та бездушність так роблять. Вони мусять бути сильними і йти на ризик, тамувати біль і ненависть, не давати волю емоціям. Інакше інформаційний ворог переможе.
Раніше ми з іронією читали оруелівський «1984». І вигадували способи як розповісти дітям про те, що це таке – тоталітарний режим. Діти дивувались і не могли зрозуміти, як таке могло бути і чому були такими жорстокими Сталін і Гітлер. А сьогодні те, про що говорив наш британський колега, є темою дня для Росії, а не політичною фантастикою.
Україна в стані інформаційної війни, яку нам нав’язали, в якій ми програвали і частково програємо і зараз. Однак, як і в 1941 році, народ прокидається, встає з колін, піднімає голову і починає перемагати окупанта і агресора. Але це фізика, сила зброї. Інша справа, як перемогти титанічну інформаційну імперію зла, створену та виплекану за державний кошт у сусідній, раніше «братній» нам країні?
Перемога після перемоги
Звісно, Україна і її народ переможе в неоголошеній терористичній війні, але... Нещодавно зустрів товариша. Він, в свою чергу розповів, як один його знайомий з острахом, але все ж приїхав з Росії на черговий літній відпочинок декілька днів тому. Цей екс-громадянин України, а нині – громадянин Росії насправді боявся ходити вулицями міста, де ще декілька років тому його знали сотні олександрійців. Він з острахом розмовляв російською мовою, а ще – він шукав тих самих криваво-жорстоких «бандерівців» в Олександрії! І це людина інтелігентна, що має час і можливість на те, щоб дослідити пресу, телебачення, почитати, проаналізувати. Як промили мізки, як змогли за допомогою маніпуляцій звести нанівець все, що було людського.
Декілька днів знадобилось, щоб він позбавився страхів. А потім ще декілька днів, щоб він намагався переконати своїх колег у тому, що в Україні – все гаразд. На зворотному кінці телефонного діалогу кидали слухавку з викриком – «Ви теж продалися американцям!» Хто б міг повірити у реальність таких абсурдних висловлювань і їх серйозність ще десять років тому? Але виявляється так все і є. Тож сьогодні постає цілком серйозне питання: «Як перемогти після перемоги?»
Я поки що не знаю остаточної відповіді. Але думаю, що для цього потрібен час, який змусить гарячі голови в Росії стати прохолоднішими. А ті у свою чергу змусять російську владу зупинитись.
Але саме він, безжальний час, якого нині у нас немає, забирає життя солдат і офіцерів, журналістів і звичайних українців Криму, Одеси, Луганська, Донецька, Олександрії і багатьох інших міст і містечок.
Сутінкова зона відчаю
Лінія поділу, з якою дуже часто стикається журналіст, – це найдивовижніша річ у нашому житті. Я б назвав цю лінію поділу умовно сутінковою зоною відчаю. От є два береги: один наповнений людьми, що мають малі чи великі ідеї та намагаються їх реалізувати доступними їм способами. Вони роблять помилки, перемагають, знову помиляються. Але живуть життям своєрідних «світочів». Та й є інша сторона медалі – і таких людей, в тому числі в Олександрії, чимало, якщо не сказати – більшість. Вони не вірять у зміни і кажуть приблизно так: «Всі політики – сволота!» Громадське життя їх не цікавить і вони згодні на те, що у них є нині за душею і в кармані.
А є сутінкова зона відчаю, куди потрапляють ті, кому вже не можна боятись, бо вони пройшли через біль або такі випробування, що змушують шукати адекватний вихід з ситуації. От саме ця сутінкова зона найцікавіша, і люди звідти виходять справді очищеними та новими. І саме ці «сутінкові» люди починають діяти настільки сміливо, що їм заздрять «світочі». Саме люди з «сутінок» душі цікаві журналістам, бо вони зазвичай сміливо розповідають про те, про що не хочуть чи не можуть розповісти «світочі» та «більшість». Саме ці «сутінкові» люди цікаві усім. Можливо і тим, що чимось дуже схожі на диваків, яких називають у звичайному світі журналістами.
Робота – як ліки від болю
Іноді немов ціпенієш. Нещодавній випадок – вбивство під Слов’янськом олександрійських вертолітників. Я не можу назвати це інакше, ніж вбивство, адже підбити з засади вертоліт, що здійснював допоміжну операцію, що підвозив харчі та зміну солдатам – це не тільки підступно, це почерк звичайного злочинця, що плює на норми моралі і військової етики, почерк вбивці. Той, хто читав матеріали хоч якоїсь судової справи про вбивство чи знає подробиці таких злочинів, інакше це не зможуть назвати.
А перед цим я дізнався – в одному з сел, вихідці з якого живуть і працюють чималою діаспорою в Олександрії, теж страшне горе – з тяжким пораненням у голову лежить у госпіталі солдат строкової служби, що вже мав повертатись додому. Село збирало гроші на лікування. Всі сподіваються на одужання. І у всіх сльози на очах. Ціпенієш...
А ще ж не кінець. Ми не знаємо скільки ще життів, і в тому числі олександрійських, забере ця кривава, неоголошена війна, що прийшла в оселі багатьох українців, як кажуть, до нашого двору.
Що тут ще сказати?..
Ілюзії і реальність
Якщо хтось малює собі ідилію і вважає, що кожен журналіст – це зразковий приклад для молодшого покоління і однозначно – демократ та патріот – дарма так думає. Є і серед журналістів ті, хто хотів би «залізною рукою» встановити «залізний порядок». І не пошкодував би для цього людей і не пожалів би доль. І навіть замахнувся б на власну професію, яка авторитарному уряду чи правителю потрібна лише в одиничному вузькопрофільному варіанті. Є і ті, хто став черговою жертвою промивання мізків, а є і одиниці ідейних ворогів нинішніх змін і того явища, яке багато хто називає Революцією гідності.
Але я вірю, що такі ідеї і таке відношення не буде зберігатись у серці людей надовго. Адже війна минулого з сучасним, війна темних часів завершиться перемогою молоді і нового бачення. Інакше не може бути.
Ми не можемо весь час озиратись на привидів минулого. Ми можемо і мусимо будувати нову Україну, в якій буде місце різним думкам. Однак тільки не буде місця зрадникам, вбивцям і корупціонерам.
І якщо хтось думав, а серед них, мабуть, і я, що після перемоги Євромайдану, після відміни «драконівських законів» країна одразу почне перебудовувати життя по-новому, то це були наївні, хоча омріяні сподівання. Війна за нове життя тільки починалась. Бій на Грушевського був сходинкою до справжнього розуміння глибини прірви, до якої ми рухались, і глибини героїзму, який є в душах багатьох українців.
Пам’ятаєте улюблений, ексклюзивний стереотип про Україну, що так любили викладати, немов козирну карту, заледве не всі: «Наша держава стала незалежною без єдиного пострілу! Слава, слава, слава – миролюбному народу і нашим сусідам – гарним, миролюбним людям!»
У світлі останніх подій, виявляється, що ми й не знали реальності – справді незалежної країни у нас не було.
Я вірю в журналістику
Я вірю в журналістику і журналістів. Унікальний контент, як кажуть нині журналісти, а простою мовою – власна новина, власна стаття, не переписана і не створена улюбленим нині способом «копі паст» (копіюванням уривків чужих публікацій) – залишається в ціні. Це – факт.
Так, у нового феномену для журналістики – інтернету – є свої правила гри на інформаційному просторі. Але унікальність матеріалу має реальну цінність для користувачів.
Прогнози про продукування машинами машинних новин не перебільшені. Але все одно авторська журналістика є цінною і важливою. Без неї немає свободи думки і поглядів. Без цього, в свою чергу, немає зміни влади. А без зміни влади... Хоча, що відбувається, коли владу намагаються зробити беззмінною та жорстокою, українці знають краще за всіх. Тому без фанфар, але з честю та гідністю згадаємо День журналіста. І тих, хто стоїть за скупим газетним рядком, за телевізійним сюжетом, за радіопрограмою, за швидкою, як світло, інтернет-новиною. Згадаємо і зрозуміємо, що без цього жити на повні груди не можна. А зрештою, і не варто.
Віктор Голобородько, член правління
Кіровоградської обласної організації
Національної Спілки журналістів України
Немає коментарів:
Дописати коментар